Примусове лікування — така можливість вирішення проблеми ощасливила б не одну тисячу людей – родичів і близьких наркозалежних людей.
Складність полягає в тому, що ключ до одужання знаходиться в психіці залежної людини. Якщо людина усвідомила, що він наркоман, і у нього виникло бажання позбутися від недуги, то він збере всі сили і волю для боротьби із залежністю. Якщо ж бажання вилікуватися — це всього лише данина умовлянням родичів або бажання збити «поріг» залежності, то ні при якому одужанні не може бути мови. Примусове лікування можливе тільки в тому випадку, коли ступінь тяжкості наркотичного сп’яніння надає пряму загрозу життю наркомана. У будь-якому іншому випадку це буде всього лише невеликий перепочинком в наркотичному марафоні.
Ідеї примусових заходів медичного характеру наркоманів неодноразово мусуються в суспільстві, викликаючи значний резонанс різних верств населення. На даний момент, ні законодавство України, ні система охорони здоров’я не мають юридичний прав для організації примусового лікування. Основною тезою тих, хто виступає за введення примусово лікування наркоманії в Україні, є ступінь «небезпеки» для сім’ї і для суспільства наркозалежної людини. Тобто можливість направляти на примусове лікування особи, які зловживають наркотиками багато років і які становлять небезпеку для соціуму. Але подивимося правді в очі — наркоман небезпечний для суспільства в будь-якому випадку. Адже для отримання заповітної дози залежна людина не зупиниться ні перед чим, ні перед крадіжкою, ні перед насильством, ні перед вбивством. Виходить, що на примусове лікування необхідно відправляти кожного.
Прихильники діаметрально протилежного боку проблеми стверджують, що кожна людина має право вибору, а примусове лікування, це все таки ізоляція, хоча і гуманна, медична, але все таки ізоляція, і цей факт суперечить головному праву особистості — праву на свободу вибору.
В принципі вихід можливий — це створення повноцінної і доступної мережі медичних центрів, куди змогли б звернутися ті, хто дійсно хотів би вилікуватися.